Кажуть, щоб зрозуміти когось, треба взути його чоботи й пройти його дорогами. Історія Дмитра Ковтуна, Захисника з Харківщини, вражає і змушує замислитись.
Я назвався “Ніхто”…
Я не збирався пов’язувати своє життя з військовою службою й на воєнній справі взагалі не розумівся. Тож, коли подався у добровольці, позивний Ніхто був для мене саме те. Так я й назвався — Ніхто.
Я взагалі ніколи не будував далеких планів. Після дев’ятого класу вступив до ліцею, де опанував одразу кілька професій — майстра з ремонту автомобілів та електрогазозварника. А потім я вирішив вступити до інституту на археологічний факультет. На заняттях із підготовки до вступних іспитів я познайомився з майбутньою дружиною. Тоді я про це не здогадувався, мені знадобився час, щоб це зрозуміти, але те навчання замість диплома подарувало мені Сашу.
Я вступив до інституту у 2013, і вже наприкінці року почався Майдан. У лютому 2014 я з друзями взяв участь у відстоюванні Харкова. Тож до навчання я вже не повернувся.
Ті самі перші дні
Всі мої друзі з 2014 року були в АТО. Саме звідти одного разу зателефонував приятель, щоб попередити про початок повномасштабної війни. Він сказав, щоб я був готовий до того й приїжджав, якщо вирішу…
Я не дуже йому вірив, як і більшість людей. А до війни залишалося рівно три тижні.
Прокинувшись під гуркіт обстрілів, я перш за все облаштував для мами підвал, щоб вона могла там укритися. Сам поїхав до військкомату, до якого міг дістатися. А дістатися я міг лише до Солоницівки або Пересічного — це селища в області. Харків уже був для мене недосяжний, бо я не мав своєї машини.
Маму втішало те, що в мене був білий квиток. “Максимум, що я робитиму, — це буду чистити картоплю на кухні,” — заспокоював я її. Я не став говорити, як жорстоко обстрілюють Харків, і що кожна ракета — це загибель семи людей. І що захисників катастрофічно не вистачає, і що я не можу залишатися осторонь…
Поранення
Як усе сталося, я цілком не пам’ятаю. День через день я прокидаюся й заново переживаю вибух: вшшшух!!! — і поодинці складаються якісь елементи в пам’яті, неначе пазли.
У той день я знайшов собі місце в бліндажі, щоб перепочити. Як мені тоді здалося, досить безпечне місце. А головне — там було тепліше, ніж деінде. Я був страшенно стомлений.
Неподалік сидів мій побратим Хаїм. Запам’яталися його ноги, які він витягнув, відпочиваючи. Коли по бліндажу прилетіло, ті ноги вщент були побиті уламками. Уламками посічене було й усе тіло нашого старшого з позивним Шнур. Він саме зайшов поглянути, як у нас справи. 20 уламків пробили руки, ноги, живіт, легені…
Я про це дізнався пізніше, бо отримав сильний удар в голову й мало що пам’ятаю. Хлопці кажуть, я не втратив свідомість одразу. Сам дійшов до евакуаційної машини.
Коли мені це розповідали, пам’ять потроху підкидала спогади. Не події, а лише пекельний біль. Біль, від якого хочеться померти. Поранення в голову не можна порівняти з жодним іншим болем: руки, ноги — то я все пережив. Це було інше. Біль, що поглинає все твоє єство.
Госпіталь
Хлопці спочатку думали, що в мене проста контузія, адже я сам ходив після поранення. Та це був не я, це був адреналін, що все ще керував мною, вируючи в крові. Дорогою я став втрачати свідомість і позеленів. Мене винесли з автівки й поклали на сніг, щоб привести до тями. В лікарні найближчого населеного пункту мені щось вкололи, і я заснув. Опритомнів аж за місяць, три тижні провівши в комі.
Багато хто питає, а що там, по той бік? Для мене це було схоже на ті фільми, де людина йде по коридору й потрапляє в різні ситуації з минулого життя. Так і я.
Повернення
Коли прокинувся, то одразу побачив Сашу, маму й брата. Повернення було тяжким. Весь час думав, що зі мною і який я тепер. Мама заспокоювала, як могла: “Тобі ніжки трохи підлікують — і випишуть.” Та до “лікування ніжок” ще було далеко. В мене була атрофія до самого низу, я навіть банан не міг самостійно відкусити. Найдужче постраждала ліва сторона, вона була повністю паралізована, включаючи руки.
Я кричав, я просив відвезти мене додому. Я ні у що вже не вірив.
Реабілітація
Однак потроху чутливість поверталася до мене. Напади люті теж поступово зникли, а я радів кожній маленькій перемозі. Спочатку стала працювати рука, і я зміг користуватися телефоном. Потім почала відновлюватися ліва сторона.
Я знаю, що попереду довгий шлях. На сьогодні пройшло півтора року з моменту поранення, ми вже пів року як одружилися з Сашею, а реабілітація все ще триває й триватиме довго.
Я був поранений у лютому 2023 року, а 2 квітня в київському реабілітаційному центрі спробував стати на ноги й одразу впав. Я вставав і падав — і так багато разів.
Із лікарем фізичної реабілітаційної медицини Катериною Зінов'євою я познайомився 7 квітня вже в Ужгороді. Мене до неї вивезли в кріслі колісному. Щоб я міг пройти самостійно з милицями коридором, мені знадобилося біля двох місяців напружених тренувань. Спочатку це було просто почергове піднімання ніг, потім — те саме з вантажем, на спеціальному апараті. Різних приладів і тренажерів взагалі було багато, без них реабілітація не просувалась би так скоро. Були велотренажери й бігові доріжки, на них я робив перші кроки.
Пізніше медбрат вивозив мене на липову алею, я там спробував ходити самостійно. Мені дуже подобається липова алея. Спочатку успіхи були невеликі — всього 5 метрів. Далі — 10 метрів, і ось уже кілометр.
Робота зі спеціалістами
У квітні на реабілітації я пройшов курс акупунктури — це коли колють голками в певні точки. На четвертому прийомі лікар сказав: до тебе повернеться пам’ять, зір і слух. Я подумав тоді: “Ну й брехло…”
Я не вірив у щасливий кінець. Але це таки сталося. Якось я просто сів у ліжку, відчувши, як через мене пробіг наче електричний струм. І спогади нахлинули. Багато-багато спогадів. Це дивне відчуття — дізнатися, що ти маєш спогади, і що їх багато.
Між тим, біль був постійно поруч. Боліла спина, тазова частина — неначе хтось вкручував у мене саморізи. Біль примушував мене лаятись, і я лаявся, як сапожник. Але я поставив собі за ціль стати на ноги, й чесно виконував усе, що говорили тренери.
Мені подобалася та увага, що мені її приділяли. Заняття з реабілітації починалися з самого ранку, і зі мною працювали одразу троє або навіть четверо спеціалістів. В жодному іншому центрі мені не приділяли стільки уваги.
Але і результат теж можете оцінити: я потрапив сюди практично лежачим, у кріслі колісному. Зараз я живу повноцінним життям, їжджу за кермом, на велосипеді.
Позивний – Спортик
Гумор мене підтримує в житті, без нього я пропав би. Наприклад, мені було важко усвідомлювати, що маю поранення в голову. Я довго не міг сам голитися, тож це робила дружина. Одружилися ми, до речі, вже після мого поранення. Певно, мені, як багатьом чоловікам, потрібен був гарний копняк, щоб зрозуміти щось важливе. І такого копняка дала мені війна.
Після всього, що трапилося зі мною, я розумів: мене чекають довгі години й дні на спортивному майданчику, бо відновлення саме собою не приходить. “Все, вирішено! Мій новий позивний — Спортик!” — оголосив я. Дехто так досі мене називає.
Мрії мої…
В мене багато мрій, та я не розповідаю про них нікому. Але головною можу поділитися: Я ХОЧУ, ЩОБ НЕ БУЛО ВІЙНИ. Щоб повернулися живими всі мої друзі, щоб ми жили мирним життям. Я встиг побувати на цьому світі й на тому, і мені боляче усвідомлювати, що в 21 столітті люди вбивають один одного.
Дмитро Ковтун був пацієнтом Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології, який тісно співпрацює з 2022 року із Центром соціальних проектів майбутнього. За цей час Центр соціальних проектів майбутнього передав обласному Нейроцентру 11 медичних та реабілітаційних апаратів на загальну суму 5,6 мільйонів гривень і організував навчання для 15 лікарів. Завдяки професійній допомозі фахівців Нейроцентру Дмитро успішно пройшов курс лікування та реабілітації після отриманих травм. Сьогодні Дмитро активно волонтерить, водить автомобіль, із радістю проводить час із родиною, дружиною Сашею і його життя наповнене позитивом та новими можливостями. Його історія — це приклад сили духу, що надихає всіх навколо.
Авторки матеріалу: Владислава Андрущенко та Валерія Грановська, Центр соціальних проектів майбутнього
Comments