15 квітня 2024
У нейроцентрівську родину війна увірвалася надзвичайно болючим ударом 17 липня 2023 року. Того дня ми дізналися про загибель одночасно двох наших колег – Івана Буцка та Володимира Вудмаски. Хочемо, щоб пам’ять про хлопців жила не лише у світлинах, а й на сторінках сайтів. Про Івана ми вже писали. Сьогодні познайомимо вас ближче із іншим нашим загиблим Героєм – колегою, чоловіком, кумом, батьком, асистентом фізичного терапевта, медбратом, що доглядав за пацієнтами, як за рідними, медиком, що врятував десятки життів побратимів – Володимиром Вудмаскою.
Дружина Володі – наша колега. Ганна Вудмаска працює медичною сестрою у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. На робочому місці й знайшла своє кохання.
Аня працює в реанімації Нейроцентру з 2008 року. Через 5 років, у 2013-му, прийшов Вова. В обов’язки Ані, як старшої зміни, входило навчати нових колег тонкощам роботи. «Пам’ятаю, він був шокований, як я можу перевертати 120-кілограмових пацієнтів — але це навик», – пригадує жінка.
Шлях до серця Володі Аня прокладала через шлунок: готувала тістечка і пригощала ними чоловіка. Нарешті він запросив її на каву й у них зав’язалися стосунки. «Він казав, що спочатку була кава. А я говорила: не ти мене вибрав, а я тебе», — посміхається Аня.
Він дуже любив свою роботу, міг затримуватися і до 10-11 години вечора, бо прагнув дати пацієнтам максимум догляду, коли працював у реанімації. Потім захопився фізичною реабілітацією, став асистентом фізичного терапевта – купував різне спорядження, планував здобути вищу освіту, щоб бути лікарем фізичної та реабілітаційної медицини.
Колега Володимира, ерготерапевт Роман Гренцер розповідає: «Мені запам’яталося, як Володя навчав догляду за пацієнтами: катетери, лікування пролежнів – це його фішка, він із цим добре вправлявся і мав добрі результати. Вова і Ваня Буцко мали хист спілкуватися з пацієнтами, я перейняв трохи цей стиль. Вони завжди намагалися усе повернути на світлий бік, щоб підтримати дух пацієнтів. А ще Вова навчив нас вітатися сімейним ритуалом. Ми так віталися між собою та з деякими лікарями реанімації. Цей ритуал живе і досі».
«1 квітня він мені подзвонив і каже: тамада, фото відео все замовлено — твоя задача купити платтячко і попередити батьків, що 31 травня весілля. Я спочатку не повірила, бо ж перше квітня. Але він не жартував. Перша дитина була запланована і довгоочікувана – у нас народився Міша. Дуже хотів дівчинку, але другим у нас з’явився Ілля. Він дуже любив дітей, все старався для них, для сім’ї, щоб усе було, щоб ми нічого не потребували. Він казав, що я можу і не працювати, але я хотіла бути серед людей. Під час війни ми говорили про третю дитину – він дуже хотів Володьку. Але третього не судилося…», – констатує дружина Захисника.
24 лютого Вова як зазвичай пішов на роботу. Але потім подзвонив Ганні і повідомив, що почалася війна. Сказав зібрати документи, дитячий одяг і підготувати тривожну валізу.
«Він кілька днів ходив дуже задумливий, я хвилювалася, що проблеми на роботі, розпитувала. 9 березня він прийшов і сказав, що призвався. Я казала, що у нас двоє маленьких дітей, яким потрібен батько. Він сказав, що все зважив і це рішення не обговорюється. Мені запам’яталися його слова: “Ти розумна, ти все зрозумієш”».
В одному з інтерв’ю Володимир Вудмаска сам розповідав: «Моїм колегам з лікарні не давали повістки, але я прийняв рішення і пішов добровольцем. Спочатку були тривожні думки та переживання за сім’ю, але водночас ми усі розуміли, що це - обов’язок кожного. Наш підрозділ пройшов дуже добре навчання і злагодження, кожен знав, що потрібно робити».
Володимир ніс службу за своєю професією – був бойовим медиком на евакуаціях. Часто виконував евакуацію по воді на човні. Одного разу навіть мало не втопився.
«Найбільше запам’ятався випадок, коли ми під час евакуації чотири рази робили реанімацію серця пораненому, – розповідав про службу Володимир Вудмаска. – Відстань у п’ятдесят кілометрів ми здолали за пів години та доставили бійця у шпиталь Краматорська. Наш водій тоді гальмами не користувався. На жаль, вже у шпиталі життя бійця обірвалось».
Після участі в обороні Слов’янська приїхав на ротацію. Того осіннього дня, 8 жовтня, українці вперше вразили Кримський міст. Але Нейроцентру цей день приніс подвійну радість: у двері інсультного блоку зазирнув чоловік у військовій формі. З усією строгістю щодо санітарних норм цього відділення, молодша медсестра насупила брови: «Ви до кого?!». Аж потім на весь поверх дівчата закричали: «Вооооовааа!» й кинулися обіймати Володимира, що прийшов у гості.
За кілька днів Володимиру присвоїли державну нагороду — медаль «За врятовані життя».
Нейрохірург Володимир Смоланка (мол.) пригадує: «Я прийшов сюди працювати медбратом у реанімацію – тоді нам наголошували, що обов’язково треба прийти на чергування до Вудмаски. Він навчив нас усій сестринській роботі. І з Вовою, і з Ванею ти ніколи не переживав, що з пацієнтами буде якась біда. Навіть коли на 6 місць було 10 пацієнтів, вони знали, як із цим впоратися з посмішкою та легкістю. Вони шикарно займалися фізичною реабілітацією пацієнтів – так ніхто не вмів. Володя залишиться у Нейроцентрі назавжди у своєму фірмовому привітанні. Вова завжди посміхався та жартував».
Гумор хлопців пригадує і тодішня завідувачка відділення фізичної та реабілітаційної медицини Катерина Зінов’єва: «З Володею та Іваном не було ні дня без позитиву. Є коронні фрази, які ми і досі використовуємо. Вова казав завжди: «Я за любий кіпіш, крім голодовки». Було багато фраз, які не завжди цензурні, але завжди влучні та доречні, підіймали настрій».
«Він любить поговорити і наговорив би вам багато, – запевняє Ганна. – Він був і друг, і брат, і чоловік, він мене дуже підтримував. Коли в мене померла мама, замінив один усіх. А про війну не хотів говорити. Коли був там, питав що ми дома робимо, просив фото, відео. Я питала, що там, чи тяжкі поранення мають воїни, які випадки. Він казав, що мені того не треба знати».
До наступної ротації залишалося 3 дні. Володя казав Ані, що вони дуже цього чекають – 15 хвилин зборів і готові виїжджати.
«Ми розмовляли в неділю ввечері, хлопчики йому махали, Ілля йому віршик розказував, на завершення махав йому: «Та-тііі» і поклонився. Володя сказав, що йде відпочивати після важкого дня», – пригадує останню розмову Ганна.
Того літнього дня між 4 і 6 ранку був сильний артобстріл. Із медичного пункту, де базувалися медики, серед яких Володимир Вудмаска та Іван Буцко, йшов дим. Туди одразу поїхали рятувальники, але довго не могли навіть підійти — евакуаційний пункт був повністю зруйнований: на них скинули авіабомбу.
«Я писала йому біля 8 ранку, але повідомлення не доходили. Я писала Іванові – нашому куму. Йому теж не доставлялися повідомлення. В мене була внутрішня тривога. Я накручувалася, настрою не було, весь час ходила по хаті. Десь о пів на третю подзвонив командир, плакав, а я йому кричала, що це не правда і помилка.
Наступні два тижні я не пам’ятаю», – каже Ганна.
Зараз Ганна спілкується із побратимами чоловіка – вони пишуть, цікавляться, підтримують стосунки. Через деякий час жінка знайшла в собі сили повернутися на роботу й продовжувати доглядати за пацієнтами.
«Міші 7 – він спочатку ображався на тата, бо тато не прийшов. Я йому пояснюю, що не можна на тата сердитися, бо він хотів приїхати, він не винний, що не зміг. А Ілля показує: Таті там – на небі і Таті там – показує пальчиком на могилу.
Ми з чоловіком планували після війни з дітьми поїхати на море – я ніколи не була на морі. Він мене мотивував це зробити. Паспорти вже готові. Чекаємо на перемогу і здійснимо нашу спільну мрію, хоча вже й без татка».
Ксенія Шокіна,
Обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології