Оксана Йоханнессон — як вічний двигун: сьогодні знімає у львівському Superhumans Center, завтра — в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології в Ужгороді, через тиждень — тренування бійців Гвардії наступу, через місяць — на затопленій Херсонщині, після — у найгарячіших точках зони бойових дій. А одночасно з цим усім читає книжку про нейрохірургію та ще й вчиться професійно керувати дроном. Її знімки вам точно бодай раз потрапляли на очі, а відео із саксофоністом, що грає Гімн України на даху затопленого будинку в Херсоні, переглянули рекордні 300 мільйонів (!!!) разів в усьому світі. З початком повномасштабного вторгнення Оксана відразу повернулася в Україну, щоб висвітлювати перебіг війни та показувати світу всі її аспекти на сторінках провідних медіа країн Скандинавії. Varosh зустрів воєнну фотографку в Ужгороді, де у рамках свого проєкту Fashion-able вона знімала пацієнтів Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології.
В УЖГОРОДІ Я ЗНЯЛА ІСТОРІЇ ТРЬОХ ВІЙСЬКОВИХ
Оксано, розкажіть про історії, які обрали для висвітлення.
Загалом тут я зняла три історії. За півтора місяця навесні я відвідала ваше місто 5 разів. Це все були зйомки в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології.
Почалося з того, що один із моїх героїв потрапив сюди на лікування, а я приїхала його провідати. Це 25-річний снайпер Олександр Петренко, чия доля є прикладом неймовірної сміливості та відповідальності.
Його травма дуже важка — штурм під Бахмутом, кульове поранення в шию і, як наслідок, повний розрив спинного мозку (С6) та паралізованість майже всього тіла. Я дуже ціную довіру Олександра, він надав мені унікальну можливість споглядати зблизька свій шлях протягом тривалого часу. Разом із ним я побувала у кількох лікарнях і побачила всю систему реабілітації зсередини, очима воїна. Він один із найсильніших людей, яких я зустрічала у своєму житті.
Історія друга — про 36-річного Владислава Птащенка, який отримав дуже складну мінно-вибухову нейротравму.
Наразі він втратив можливість говорити, досі має уламок у голові, але лікарі стежать за його станом. Лікарям фізичної та реабілітаційної медицини нейроцентру вдалося поставити Влада на ноги. Між нами також сформувалася велика довіра, тож із дозволу його лікаря Дмитра Сікорського та завідувача відділення Олександра Сечка я знімала операцію — краніопластику, під час якої Владу встановили титановий імплант для корекції дефекту черепа. І окремо хочу зазначити, що ці пластини виробляє ваша місцева компанія, а її засновник Олег Гудаш безплатно надає їх для військових.
Третя історія — Олександр Гурко, 31 рік, сапер, десантник, теж із важкою нейротравмою через підрив на протитанковій міні.
Тут я також була присутня на операції з пластики черепа, яку проводив його лікар Андрій Потокій, якому я окремо дуже вдячна за детальне пояснення кожного кроку операції і занурення в процес. Коли ми познайомилися, він перебував у важкому стані, постійно лежав і погано бачив, але з часом з’явився помітний прогрес і Олександр зміг зробити перші кроки. Чоловіком дуже опікується дружина Аня, і я радію, що мені вдалося закарбувати взаємини цієї пари.
В цілому я була вражена обладнанням лікарні, новітніми операційними, дуже хорошим харчуванням пацієнтів, загальними умовами й талановитими лікарями. Окремо відзначу, що тут працює молода, але дуже професійна команда лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, які ставляться до пацієнтів із великою емпатією — це впадає у вічі.
НА НАБЕРЕЖНІЙ УЖГОРОДА ВІЙСЬКОВИМ НА КРІСЛАХ КОЛІСНИХ ПРОСТЯГАЛИ МИЛОСТИНЮ
Я багато знімала в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології і оскільки лікарня розташована майже в центрі, ми з моїми героями часто обирали для прогулянки набережну. Це справжній епіцентр життя міста й там завжди гуляє багато родин і містян усіх вікових груп. Регулярно повторювалася одна й та сама історія: ми, пристойно вбрані, дивимося на краєвиди, спілкуємося — і тут хтось підходить і впевнено простягає копійки військовому, який сидить у кріслі колісному. Саме копійки! Якщо прибрати це крісло, чи будете ви так підходити до людини?
Тут же був інший випадок, коли до нас підійшов чоловік і замість привітань почав із фрази: «Ого, хлопче, і де тебе життя так поламало…»
Обидві сцени мене відверто шокували — фамільярністю, порушенням особистих кордонів і просто абсурдністю. Головний висновок: українське суспільство мусить швидко змінювати ставлення до людей з інвалідністю, бо саме воно прищеплює цим людям почуття сорому й зніяковілості.
Реалії такі, що я була свідком подібних ситуацій по всій країні: важливо розуміти, що те ж саме і в Києві, і в Харкові, і в Дніпрі тощо.
Самі військові готові виходити, гарно одягатися і гуляти, але стикаються з некоректним ставленням: одні дуже пильно дивляться, інші подають милостиню, ще хтось ставить нетактовні запитання… І це все може трапитися протягом години й викликає величезний стрес. Авжеж, не кожен захоче проходити через таке, тому, на жаль, багато людей з інвалідністю віддають перевагу перебуванню в безпечному для себе середовищі — біля близьких удома або на території лікарень.
Усю публікацію читайте на сайті Varosh
Ксенія Шокіна, спеціально для Varosh
Фото Оксани Йоханнессон
Comments